Офіційний веб сайт

Шевченківська енциклопедія

р9

Представлено Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

 

Автори: Барабаш Ю.Я., Бородін В.С., Боронь О.В., Дзюба І.М., Смілянська В.Л., Харчук Р.Б., Чамата Н.П., Юр М.В.

 

Т. 1: А–В. – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2012. – 744 с.: [693] іл.;

Т. 2: Г–З. – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2012. – 760 с.: [819] іл.;

Т. 3: I–Л : – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. – 888 с.: [1176] іл.;

Т. 4: M–Па. – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка , 2013. – 808 с.: [953] іл.;

Т. 5: Пе–С. – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. – 1040 с.: [904] іл.;

Т. 6: Т–Я. – К.: НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. – 1120 с. : [802] іл. 

Енциклопедія доступна в Інтернеті: http://www.ilnan.gov.ua/index.php/shevchenkivska-entsiklopediya/category/2-shevchenkivska-entsiklopediya 

http://kobzar.ua/page/90.

 

Енциклопедія - універсальний компендіум сучасних знань про постать і творчість Тараса Шевченка, його місце у світовому культурному процесі.

Авторами на основі тривалих спостережень і пошуків проаналізовано всю літературну й образотворчу спадщину Шевченка, детально висвітлено його біографію, місця перебування, оточення, побут, історію вшанування пам’яті Шевченка, інтерпретації його творчості, зв’язки з українською і зарубіжними літературами та мистецтвом. Укладено словниковий компендіум відомостей у вигляді персональної енциклопедії.

До видання написано низку новаторських для шевченкознавства статей, які мають концептуальне значення для розуміння світогляду Шевченка, його філософських, релігійних, історіософських, естетичних уявлень і переконань.

Створено наукові основи багатопрофільного інформаційно-довідкового ресурсу «Шевченківська енциклопедія» (ШЕ). Сформовано базові концептуальні засади персональної енциклопедії. Запропоновано сучасну методологію аналізу Шевченкової творчості, представлення спадщини митця та здобутків науки про нього у форматі персональної енциклопедії. Реалізовано наукову програму зі створення компендіуму знань про Шевченкову творчість, її рецепцію у контексті світової літератури.

Авторами створено дієвий довідково-інформаційний культурологічний ресурс, який суттєво інтенсифікує вивчення спадщини Шевченка та її літературно-мистецьку інтерпретацію.

 

Кількість публікацій: 6 томів енциклопедії, 15 монографій, 196 статей (24 – у зарубіжних виданнях). Загальна кількість посилань на публікації авторів складає 1431 (згідно з базою даних Google Scholar), h-індекс = 5.

 

Громадське обговорення роботи відбудеться 20 вересня 2017 року о 13.00  на засіданні Вченої ради філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка  за адресою: м. Львів  вул. Університетська, 1, (аудиторія 312).

Надіслати коментар

Коментарі

Гість

Наукові записки ТНПУ. Серія: Літературознавство. №44. 2016

ПРАЦЯ ЕПОХАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ
Микола Зимомря, проф. (Дрогобич)
Микола Ткачук, проф. (Тернопіль)
Наталія Науменко, проф. (Київ)

Шевченківська енциклопедія: в 6 т. / НАН України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка; редкол.: М.Г. Жулинський (гол.). – Т.1. – К.,2012.– 744 с.; т.2.– К., 2012.– 760 с.; т. 3.– К., 2013.– 888 с.; т.4.– К., 2013.– 808 с.; т.5.– К., 2015.– 1040 с.; т.6.– К., 2015.– 1120 с.
Щоб показати світові Тараса Шевченка як геніальну особистість в усіх іпостасях, то апріорі можна б стверджувати: найбільш доцільним жанром для цього видається саме енциклопедія. Наголосимо: у формуванні енциклопедії як явища світової культурної парадигми, символічного аналога «Книги світу», ключову роль відіграли свого часу античні митці, арабські мислителі, французькі вчені-енциклопедисти, автори-упорядники «Ізборників Святослава» тощо. Не випадково, що в ХІХ столітті побутував погляд на енциклопедію як підручник для «навчання з усіх знань». Шеститомне видання «Шевченківської енциклопедії», яке дійшло до широкого читацького загалу упродовж 2013 – 2015 рр., містить статистичний стоп-кадр: йдеться про 6307 опублікованих статей різного обсягу, у т.ч. перший том – 1142 гасла; другий том – 1081; третій том – 1192; четвертий том – 816; п’ятий том – 1046; шостий том – 1030. Такий розмах не порівняти з першою спробою створення персонального довідкового видання енциклопедичного характеру, що мала місце наприкінці 70-х років ХХ ст., коли побачив світ «Шевченківський словник» у двох томах (відп. редактор Є. Кирилюк; т. 1, К., 1976, 416 с.; т.2, К., 1978,410 с.). Хоч, звісно, за тієї доби і то було майже неповторне явище в Україні!
Серед авторів рецензованої енциклопедії – науковці як Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, передусім відділу шевченкознавства, інших установ НАН України – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського, Інституту історії України, Інституту української мови, Інституту мовознавства ім. О. Потебні, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, так і дослідники з численних культурно-освітніх осередків усієї України. Примітний факт: Валерії Смілянській як керівнику проекту «Шевченківська енциклопедія», вдалося залучити до участі провідні профільні академії, університети, музеї, бібліотеки, архіви. Варто підкреслити суттєву роль редакторів: В. Смілянської – перший та третій томи; О. Бороня – другий і четвертий томи; В. Смілянської, О.Бороня – п’ятий том; В. Смілянської, Н.Чамати – шостий том. Прагнемо відзначити високу якість впорядкування корпусу статей за відповідними тематичними блоками, які загалом вдало структуровані та належно сформульовані, приміром: «Шевченко і світова література» (В. Мовчанюк, Т. Носенко); «Шевченко і образотворче мистецтво» (М. Юр, О. Стужук, Л. Генералюк); «Шевченко в театральному мистецтві» (Т. Носенко, Д. Єсипенко); «Шевченко в кінематографі» (Т. Носенко); «історія і Шевченко» (В. Смілянська); «біблійна й агіологічна тематика» (Н. Чамата); «міфологічні персонажі» (В. Мовчанюк); «слов’янські літератури і Шевченко» (А. Калинчук, Р. Харчук, В. Мовчанюк, Т. Носенко, О. Яковина); «шевченкознавство» (В. Бородін, О. Боронь, В. Смілянська) та ін. Зримою постає і діяльність консультативної групи, до якої входили С. Гальченко (голова), В. Дудко, С. Захаркін, О. Федорук, а також літературних редакторів (Р. Горбовець, С. Нілова, Г. Мостова, О. Брайко). Звісно, заслуга стосовно успішного завершення, без сумніву, справді визначного проекту належить і редакційній колегії, зокрема, таким її членам, як М. Бондар, О. Боронь, С. Гальченко, П. Гриценко, І. Дзюба, Р. Пилипчук, Г. Скрипник, В. Смілянська, Д. Стус, Н. Чамата. Весь колектив очолював видатний український вчений і громадський діяч академік Микола Жулинський. Що найбільше суттєве? Власне, зі сторінок шеститомної «Шевченківська енциклопедія» проступає цілісний образ Тараса Шевченка як «Я-особи» передусім у таких визначальних іпостасях: Шевченко – поет, Шевченко – прозаїк, Шевченко – драматург, Шевченко – художник.
Коли б позначити якимось метафоричним концептом «Шевченківську енциклопедію», то до цього придалось би слово «калейдоскоп». Обертаючи націлену на світло «підзорну трубу», наповнену кольоровими скельцями, глядач щосекунди бачить інший узор, котрий ніколи не повторюватиметься, дарма що викладений із тих самих скелець. Так само й події, факти, знакові мистецькі феномени Шевченкового життєвого шляху, оформлюючись у неповторний орнамент, щоразу по-новому показують постать поета, про якого, попри велику кількість наукових і публіцистичних праць, іще далеко не все написано. Однак статті названих авторів творять те тло, на якому здійснено цей справді багатоаспектний фундаментальний проект у шести томах, за слушною оцінкою Миколи Дмитренка, «вершинне досягнення шевченкознавства». При погляді на наукове підґрунтя монументального видання виникає думка, що розмаїтий фактографічний матеріал «підказав» її творцям оригінальну методологію дослідження – рецептивно-комунікативну. Тут рецепція становить собою «відправний пункт» у студіюванні взаємин між різними науками, видами мистецтв. Адже завдяки процесу рецепції та її динаміці установлюються комунікативні відношення, започатковується діалогізм між Шевченком та його оточенням, між Шевченком та авторами статей, між Шевченком та читачем. Тому видається важливою засада: до шеститомника введено статті, пов’язані з темами, які раніше не досліджувалися або вивчалися недостатньо. У цьому сенсі викликають живу зацікавленість такі гасла, як, наприклад: «Шевченко у побуті», «Хвороби», «Кулінарні смаки», «Жінки у житті Шевченка», «Зовнішність і антропологічні риси Шевченка». Вони цікаві кожному, хто хоче бачити в особі поета живу людину з усіма її уподобаннями, характерними рисами. Щоправда, не йдеться про бульварне прочитання окремих фактів, а звідси прагнення кинути тінь на святиню.
Ціла низка статей, заснованих на аналізі образотворчих робіт Шевченка, спонукає звернутися до творів новітньої української літератури. Із написаних зовсім нещодавно – на початку 2000-х років інтерес викликає, наприклад, віршовий образок «Перші малюнки Шевченка» Клавдії Корецької. Без сумніву, малюнки та картини Шевченка спонукають реципієнта згадати читані й завчені напам’ять у дитинстві поезії, хоча б «Садок вишневий коло хати» або «Тече вода з-під явора…», осмислити їх із висоти свого нинішнього життєвого досвіду, тобто зрозуміти, що літературні твори, у т.ч. для дітей, можуть і повинні сприйматися як твори, адресовані й дорослим. Якщо б закроїти бесіду про зіставлення концептів різних наук у творенні Шевченкового портрета, то варто пригадати твердження Володимира Базилевського: «Шевченко – універсальний. Кажемо: Тарас – і чи є такий українець, який не знав би, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра – Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз – Гюго. Там інший вимір, там – відчуття дистанції». Наскільки ж коректно зосередити постать генія в його імені – і без прізвища? Скільки ще таких прикладів у світовій культурі можна навести? Багато хто з нас над цим явищем замислювався, а В. Базилевський визначив його терміном «відчуття дистанції». Водночас неможливо не зауважити, що в дослідженнях мистецтва Ренесансу склалася традиція – видатних художників упізнавали крізь призму імен: Мікеланджело (Буонарроті), Рафаель (Санті), Леонардо (да Вінчі), Тиціан (Веччеліо). Згадаймо, що й чотири євангелісти також знані за йменнями: Матвій, Марк, Лука та Іван…Україна має Тараса, який несе світові ідентифікатори Шевченкової землі. Тому слід говорити не так про «дистанцію», як про наближення постаті кожного митця до його архетипного пракоріння, коли Ім’я служить головним маркером місця людини в довкіллі. Доцільно оформлено статті, пов’язані з тлумаченням літературознавчих термінів: без зайвого заглиблення у загальники (хіба що подаючи етимологію терміна та певні теоретичні концепти) автори їх органічно вводять читача до творчої лабораторії Тараса Шевченка: як саме він послуговувався тими чи тими тропами і фігурами, що нового він привніс у розвиток певного літературного або живописного жанру? У такому зіставленні відбито принцип синтезу літературознавчих і психологічних наукових методів, що його Іван Франко визначав у трактаті «Із секретів поетичної творчості» як первісне завдання літературної критики. Бо ж йдеться про витвір мистецтва. Без сумніву, він нерідко приносить людині глибоке задоволення, однак невідомо, який слід залишить у її душі це естетичне переживання: якщо воно не спонукає до дії, то воно нічого не варте. Естетичне переживання виявляє повну силу лише тоді, коли воно впливає на природу людини й таким чином викликає в неї, як зізнається В.С. Моем, «активне ставлення до життя». Приміром, прочитавши Шевченків щоденниковий запис від 17 червня 1857 року: «Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающейся, цветущей красавицы матери Природы. Под ее сладким, волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит Бога на земле, как говорит поэт». Хіба можна утриматись, щоб не вигукнути словами зі славнозвісного твору Й.-В. Гете: «О мить, спинись!» А недоліки ? Звісно, вони також мають своє місце. Адже рецензована праця наскрізь новаторська в концептуальному ключі. Але окремих легко було уникнути. Приміром, у статті «Россельс Володимир» (т.5, с. 566) не подано дату смерті перекладача творів Т. Шевченка, В. Стефаника, Лесі Українки, І. Франка, Марка Черемшини, І. Вільде, О. Гончара, Н. Бічуї; зазначимо, що російський літературознавець помер 12 січня 2000 року й похований на Донському цвинтарі в Москві. В оглядовій статті «Шевченкознавство» автори оминули увагою численні імена навіть тих дослідників, яким належить суттєвий доробок у пов’язі з дослідженням Шевченкової спадщини, приміром, В. Марка, О. Дека, Я. Грицковяна. Оскільки численні, то саме тому нема потреби в цьому огляді виокремлювати навіть окремі з них. Йдеться не тільки про носіїв, сказати б, материкової України, але й української діаспори. Натомість деякі прізвища штучно «приклеєні» до цінного масиву. Заслуговує на окреме гасло й таке періодичне видання, як «Український літературний провулок», що видається за редакцією Т. Карабовича в Любліні. Досі побачило світ п'ятнадцять випусків (т. 1, 2001; т.15, 2015). Висловлюємо сподівання, що ще матиме місце всеукраїнська презентація видання, коли відбудеться докладне обговорення досягнень і прорахунків. Тоді настане природна нагода навести усі уточнення й побажання стосовно покращення наступного перевидання, на яке сподівається читацький загал. Приміром, недостатньо однозначно увиразнені акценти в статті Б. Єгорова про В. Бєлінського; за сучасної пори можна б чіткіше відзначити причини, що розкривають всуціль «негативне ставлення Б.(єлінського) до Шевченка» (т.1, с. 382). Загалом капітальна стаття С. Росовецького та В. Смілянської виграла б, коли б мала інше прочитання демонології, власне, крізь призму поетової творчості, а не з проекцією на «демонологію шевченківську» (т.2, с. 299-307). До речі, у світовій практиці широко використовується так звана спонука – адресний нагородний сертифікат авторам за участь в розробці такого важливого проекту, як «Шевченківська енциклопедія». Бо ж це – не просто новітня шевченкознавча праця в ряду довгоочікуваних видань. Тут на просторах шести томів постає бароковий словесний віридарій. У кожному зацікавлений читач знайде для себе щось особисте: один насолоджуватиметься видивом розкішних слів-рослин, інший – ретельно доглядатиме їх, а третій братиме саджанці та насіння, аби у своєму саду зростити нові зерна. Адже йдеться про духовне добро, позначене безсмертним ім’ям Тараса Шевченка.

Науменко

Надія НАУМОВА

Нарешті вийшло нове повне видання 6томної Шевченківської енциклопедії, перші томи якої були надруковані ще 2012го, а два останні побачили світ 2015 року. Це цілком нормально як для такої серйозної праці, що її рецензувати є завжди невдячною справою. Відбулось уже і кілька презентацій, де було сказано багато гарних і вдячних слів на адресу видавців та авторів, деякі з яких не дожили побачити своїх статей. Але поряд із суперлятивними хвалебними оцінками, — до прикладу: “унікальне довідкове видання”, що має “епохальне значення” — вважаємо, повинні прозвучати й цілком тверезі й конкретні відгуки, бо є ще нині люди, котрі звертаються до енциклопедії, на відміну від редакторів, що вже давно не читають того, що видають. Тобто, як і чим вона відрізняється від попереднього “Шевченківського словника”, які переваги і чи є недоліки. Наклад для України мізерний — усього дві тисячі примірників! Його не вистачить навіть для бібліотек.

Часова дистанція майже у сорок років відділяє нову енциклопедію від попередньої, що мала скромну назву “Шевченківський словник”, бо у сімдесяті роки застою навіть крамольним було вважати, що поет і художник Тарас Шевченко вартий енциклопедії. За ці роки багато змінилося у наших поглядах і переконаннях, а розуміння важливості постаті Тараса Шевченка для українського народу лише зросло, що показали останні події в Україні. Статус України — незалежної держави — дав змогу говорити про Шевченка, не озираючись на якісь заборони чи обмеження.

Тим більше, що представники інших країн здійснили повноцінні наукові видання (Лермонтовська енциклопедія, Енциклопедія Адама Міцкевича), які великою мірою стали прикладом того, як можна оповідати про таку знакову постать у літературі, культурі, історії поколінь.

Отже, шість товстезних томів різноманітних статей різних авторів, що торкаються всіх галузей шевченкознавства як науки, яка була започаткована ще у другій половині ХІХ століття і продовжує розвиватись у наші дні. Важко навіть перерахувати їх, мета видання — зібрати, підсумувати все, що було сказано, досліджено, прокоментовано, видано за період більше ста років, включити до видання зовсім нові думки та ідеї, зокрема й ті, що формувалися за межами України.

Нині в енциклопедії фігурують нові теми: “Біблія і Тарас Шевченко”, “Біблійні мотиви у творчості”; з’явились нові імена, які не можна було згадувати, — наприклад, емігрантів Ілька Борщака, Павла Зайцева. Прокоментовано кожен вірш, лист, малюнок, особу з оточення Шевченка. Але певна “непідйомність” — у прямому і переносному значенні — не є безперечно позитивним показником. Кожен том товстий і важезний, а необмеженість рамок статей не завжди пішла на користь.

Над виданням працювали науковці Інституту літератури, Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії, Національного музею Тараса Шевченка та інші вчені з України, зза кордону. Серед них знані й не зовсім відомі автори, але для енциклопедичної статті критерієм є не звання, а інформативність. Можна подумати, що в представленій редакційній колегії є люди, які не те що не писали статей, а й не читали їх.

Є статті, пов’язані з темами, які раніше не досліджувалися: “Шевченко у побуті”, “Хвороби”, “Кулінарні смаки”, “Жінки у житті Шевченка”, “Зовнішність і антропологічні риси Шевченка”… Такі теми цікаві кожному, хто хоче бачити поета живою людиною з її уподобаннями, характером. З’явилася дуже потрібна делікатна і аргументована стаття “Шевченкофобія”, хоча її можна було б дещо розширити. Досить ґрунтовна стаття оповідає про родовід поета, його нащадків — нині ця тема хвилює багатьох, тим більш після тих недолугих вульгарних публікацій і фільмів, що з’явилися в останні роки.

Енциклопедія — це авторитетне видання. Тому потрібно ска0зати також про певні упущення, хоча проаналізувати все просто неможливо. Насамперед таке видання повинно бути комфортним, щоб його не важко було взяти у руки, і читабельним, доступним не лише професіоналамнауковцям. Статті дуже різняться за обсягом. Не хочеться нікого ображати, але саме для цього і є редколегія. Для прикладу, уривчасті статті, присвячені особам з оточення Шевченка: “Гудовський І. В.”, “ СенчилоСтефановський О. Ф.”, “Ботвиновський Ю. Г.”, “Симиренко П. Ф.”, “Честахівський Г. М.” “Хартахай Ф. А.”, заслуговують на ширше і більш людяне висвітлення. Про цих людей від часу попереднього видання з’явилося чимало нових матеріалів і публікацій, які навіть не згадані. Про того ж Сенчила не сказано, де він помер, чи похований у Києві. Якщо таких даних немає, то треба про це сказати. Зрозуміло, що посилання на Петра Жура — це основне, але були ж і статті у збірниках музейних конференцій. Якраз для характеристики персоналій варто залучати якнайбільше джерел. Брак інформації про Олексія Хропаля, Варфоломія Шевченка та його сина Андрія, якого бачимо хлопчиком на світлині “Біля труни Тараса Шевченка”, зробленій у травні біля церкви Різдва. Про нього у статті говориться: “займався хліборобством”, а потім: “У радянські часи працював сторожем у 1й трудовій школі ім. Т. Г. Шевченка”. Виникають запитання: де була, наприклад, та школа, коли він там працював, чи похований у Києві. До статті додана світлина, фотопортрет без датування. І таких світлин багато. Якщо рік невідомий, то вказуються хоча б приблизно роки чи період життя. Авторам статей про Варфоломія і його сина треба було б звернутися до корсунського музею, що видавав “Корсунський журнал”, у якому публікувались надзвичайно цікаві статті місцевих краєзнавців і дослідників.

Те саме можна сказати про статті, що стосуються таких відомих осіб, як Михайло Юзефович чи Іван Фундуклей, про якого не сказано, де він народився, а лиш “походив з грецької родини”, а що то за греки — з давно осілих на українських землях чи емігрантська родина, невідомо. Цікава постать Федора Чижова теж висвітлена поверхово. А інформацію про ці особистості конче будуть шукати у шевченківській енциклопедії.

На тлі цих коротеньких статей такі теоретичні статті, як “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка” чи “Українська література і Тарас Шевченко” грішать багатослів’ям. Звичайно, що обидві теми непрості і об’ємні, але для чого читачеві характеристика смерті як біологічного явища (“припинення життєдіяльності….”) чи теологічні визначення переходу душі в інші світи. Це ж не медична енциклопедія чи релігійне видання! А для того, щоб сказати, як тема смерті відобразилась у поезії, маємо матеріалу більш ніж достатньо. Авторам було дано свободу, і вони подали до видання свої давно написані наукові розвідки, навіть не пристосовуючи їх до формату енциклопедичної статті. Стаття “Українська література і Шевченко” має 36 сторінок! Для чого тут так багато говорити про творчість Сковороди чи Котляревського, яким поряд присвячено окремі статті. А далі, де йдеться про поетів радянської доби, то теза “Шевченківські інтонації звучать у вірші Тичини “Ми йдемо на бій…” взята ніби зі шкільного підручника. А хіба у вірші “Партія веде” вони не звучать, якщо іти цим шляхом і згадати рядок “Всіх панів до д’ної ями…”? Хто б сумнівався, що традиція Шевченка продовжувалась в українській поезії, але хто буде те все шукати саме в енциклопедії? А чого варта заключна шаблонна фраза зразка стилістики радянської доби: “Художнє слово письменників кристалізувалося, збагачувалося, приносячи естетичну насолоду читачам”. Так само майже нечитабельна стаття “Шевченкознавство”. Все можна було б сказати чіткіше, лаконічніше, без пафосної риторики. Маємо ще приклади такого самого стилю: стаття “Сераковський Сігізмунд”: “революційний діяч” “військовик”, що “зажив репутації студентського ватажка”. Або: “Епістолярною присягою С. у свою чергу підбадьорив українського друга”, чи “Полум’яний полякукраїнолюбець у дусі інтернаціоналізму пропагував взаємну повагу…”. Стаття, присвячена Михайлу Свєтлову, містить ось яку багатозначну сентенцію: “…згадав ім’я Шевченка як символ одвічної боротьби українців за волю свою та інших народів”.

Нині уже ніхто не послуговується такими штампамикліше, а ще треба мати на увазі, що енциклопедію читають не лише шевченкознавці, вона повинна бути зрозуміла широкому загалу, читач не повинен продиратися через чагарі слів до суті у фразах на кшталт: “Творчість Ш., позначена яскравою індивідуальністю, національною своєрідністю, справляє враження самобутньої унікальності”.

Є чимало редакторських недоглядів: “Намітивши натуру, художник швидко покривав її фарбами”. Як це?! Може, покривав олівцевий начерк фарбами? Та й слово “покривав” тут звучить якось “не туди”.

Якщо у статтях з’являється щось різко відмінне від того, що було у попередніх виданнях, то це ж треба якось аргументувати. Ось така постать, як БелінаКенджицький Юліан, що увійшов у шевченківський словник і у три видання спогадів про Шевченка саме під цим іменем, тепер у енциклопедії фігурує як Кенджицький ЮліанБеліна. Досить заглянути у видання Брокгауза, щоб побачити, що додаток “Беліна” стосуєтьсятаки прізвища і походить ще із середньовіччя, то був лицар, що воював за короля, і від нього пішли інші Беліни. Є в енциклопедії статті, взяті просто без змін із попереднього словника. Наприклад, стаття “Сумнівні малярські твори”, підписана Б. БутникомСіверським, який чомусь посилається на… публікацію Т. Чуйко, яка за його життя ще не була надрукована (він помер у 1983 р.).

Таке видання не обходиться, звісно, без повторів. Але тут їх забагато, бо не було упорядника, який би узгодив тексти один з одним. Звичайно, коли йдеться про той самий сюжет “Притча про робітників на винограднику” (сепія і офорт), то треба було, щоб його коментував один автор, а то автори говорять майже одне і те саме, хоч і різними словами. Уже згадана стаття “Теми поезій” повторює ті статті, в яких ідеться про окремі поетичні твори. Аналіз поезії “Світе ясний, світе тихий…” так і відлунює тією примітивною риторикою: “Енергійний заклик до знищення і десакралізації церковних атрибутів і ікон…” Уже нині, коли є стільки публікацій на тему “Святе письмо у творчості Шевченка”, кожен розуміє, що все набагато складніше, і немає у поета жодного заклику до знищення ікон. Він сам брався їх малювати: “Розп’яття”, “Воскресіння”. І тема ця потребує делікатного, розумного коментаря.

Часом відчувається і брак загальної ерудиції. У статті “Скульптурні твори” йдеться про Іоанна Хрестителя і коментується рядок з листа Шевченка до Броніслава Залеського: “Біблійна розповідь про Божого посланця Іоанна, якого пророк Ісаія назвав голосом, що волає у пустелі”. Це “трохи” не так, адже пророк Ісайя жив набагато раніше, він не міг знати Іоанна, але деякі з його пророцтв, які коментували екзегети, збулися. Вираз походить із пророцтв Ісайї (40,3), і проповідь Іоанна вже пізніше вони пов’язали з іменем Старозавітного пророка. Випав з енциклопедії і Київський музей, що у різні часи мав різні назви, і зпоміж них була така: Всеукраїнський Історичний музей ім. Тараса Шевченка (ВІМШ). Він фігурує у багатьох коментарях до малярських творів Шевченка у рубриці “Побутування”, адже саме цей музей почав їх збирати.

Є ще одна делікатна річ. У енциклопедії подаються імена шевченкознавців, які працювали чи працюють нині у шевченківських музеях. У це важко повірити, але в енциклопедії імен: Клименко Н. М. (працювала у музеї понад тридцять років та ще й була директором, автор статей та коментарів), Шевченко О. І. — директор Літературномеморіального будинкумузею, що ще студенткою почала працювати в музеї, досліджувала і атрибутувала малярські твори, Єрмоленко Ю. Е., завідувач відділу “Хата на Пріорці”, автор статей до енциклопедії і коментарів до Академічного видання, Оробченко Н. А., Корнійчук М. А. (редагувала Академічне видання, створювала шевченківський музей на Мангишлаку), Відоняк Н. О. (впродовж років завідувала науковою бібліотекою, автор багатьох публікацій), Карпенко О. І., відома як автор статей, києвознавець, шевченкознавець, врешті, знаменитий екскурсовод по шевченківських місцях. Такий перелік міг би бути довшим, але просто немає змоги тут подати всі зауваги. Можна знайти, звичайно, якісь виправдання, але з усього видно, що не було у шевченківській енциклопедії такої необхідної робочої редколегії. Власне, цей відгук не претендує на ґрунтовну рецензію, це радше роздуми про важливість видання. Зрозуміло, що не скоро знайдеться нагода усунути ці недогляди. Звичайно, не можна заперечити, що попри окремі недоліки нова Шевченківська енциклопедія є безперечним набутком у шевченкознавстві, та все ж головне не тільки в тому, щоб видати енциклопедію, головне, — щоб її читали і вона була авторитетною.

Гість

Корективи до критичних зауважень
Олександр БОРОНЬ,
відповідальний секретар видання,
Ніна ЧАМАТА,
член редколегії
У газеті “Слово Просвіти” (ч. 20 за 2016 р.) опубліковано відгук Надії Наумової “Шевченківська енциклопедія, очікувана і майже недоступна”. Колектив “Шевченківської енциклопедії” (далі — ШЕ) вдячний за вказані хиби, однак міркування і зауваження шановної рецензентки, авторки понад тридцяти статей до згаданого видання, потребують подекуди певних уточнень і коректив. Мабуть, згодом ще з’являться відгуки, у яких ШЕ розглядатиметься ґрунтовно і різнобічно, буде помічено новаторські для шевченкознавства гасла та поціновано рівень означених проблем, адже видання містить 6307 статей різного обсягу, 5800 ілюстрацій, а загальний обсяг становить 5360 сторінок великого формату (646 облікововидавничих аркушів). Сподіваємося, що інші рецензенти виявлять пильніший інтерес до засад і наукових принципів, на основі яких створювалася енциклопедія. Від самого початку вона була запроектована як суто наукове видання (такими є “Лермонтовская энциклопедия”, Москва, 1981; “Францыск Скарына i яго час. Энцыклапедычны даведнік”, Мiнськ, 1988), а не науковопопулярне (Rymkiewicz J. M., Siwicka D.,Witkowska A., Zieliсska M. Mickiewicz. Encyklopedia. Warszawa, 2001) чи популярне (Rymkiewicz J. Sіowacki. Encyklopedia. Warszawa, 2004, та численні російські персональні авторські енциклопедії останнього часу). Тобто завдання, на виконання яких було націлено працівників відділу шевченкознавства — авторів та модераторів видання, — і задекларовані у відгуку Наумової як першочергові для ШЕ вимоги (комфортність, “щоб його не важко було взяти у руки”, читабельність, загальнодоступність) суттєво різнилися.

Згодні, що, крім загальних позитивних оцінок, мають “прозвучати й цілком тверезі й конкретні відгуки”. Втім, сумнів у конструктивній налаштованості Наумової закрадається від завершення фрази: “бо є ще нині люди, котрі звертаються до енциклопедії, на відміну від редакторів, що вже давно не читають того, що видають” (?). Про яких саме редакторів ідеться? Маємо надію, мова не про ШЕ. Далі несподівано знову з’являється заувага: “Можна подумати, що в представленій редакційній колегії є люди, які не те що не писали статей, а й не читали їх”. Із чого зроблено такий висновок? Шановна авторка не входила до наукововидавничої групи і не могла знати перебігу дополіграфічної роботи. Її твердження не відповідає фактам: усі члени редакційної колегії є авторами статей до ШЕ, — звісно, у різних пропорціях. Вони читали і тексти: деякі науковці — суцільно весь корпус видання від А до Я (і не раз), інші — окремі тематичні блоки або фрагменти.

“Нині в енциклопедії, — пише рецензентка, — фігурують нові теми: “Біблія і Тарас Шевченко”, “Біблійні мотиви у творчості”, але стаття під назвою “Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка” міститься і в “Шевченківському словнику”. “Є статті, — наголошує Наумова, — пов’язані з темами, які раніше не досліджувалися: “Шевченко у побуті”, “Хвороби”, “Кулінарні смаки”, “Жінки у житті Шевченка”, “Зовнішність і антропологічні риси Шевченка”…”. Варто додати, що такі підрозділи статті “Побут Шевченка”, як “Одяг” і “Гроші” написала саме Наумова, вона ж є співавтором статті “Жінки в житті Шевченка”. Здоров’я Шевченка професійно досліджували ще від середини ХХ ст. (див., приміром, публікації: Александровский Б. П. История болезни Тараса Шевченко // Смерть и похороны Т. Г. Шевченко: Документы и материалы. — К., 1961; Хмілевський Я. Недуги Т. Шевченка // Лікарський вісник: Журнал Укр. лікарського тва Північної Америки. — 1963. — Ч. 1 (28). — Ч. 2 (29); Зощук С. Т. Шевченко і його передчасна смерть // Лікарський вісник: Журн. Укр. лікарського тва Північної Америки. 1964. — Ч. 3—4 (34—35); Коломійченко М., Горленко В. У колі друзів. — К., 1982; Коваленко П. “Серце моє трудне, що в тебе болить…?”: (Захворювання і смерть Т. Г. Шевченка з погляду сучасної медицини). — Чернівці, 2000 та ін.). Певну дослідницьку літературу мала і проблема зовнішності й антропологічних рис Шевченка (див. список джерел до відповідної статті у ШЕ). Тим більше не новою темою є вивчення ролі жінок у Шевченковому житті — цьому присвячено не одну книжку. Вважаємо статтю на півтора десятка рядків “Шевченкофобія в сучасній Україні” достатньою за обсягом, позаяк у ній міститься відсилання на однойменну брошуру Івана Дзюби. Крім того, нам здавалася очевидною недоречність марнування дорогоцінної енциклопедичної площі на шевченкофобів.

Формат нашої енциклопедії передбачав указування місць народження і смерті за сучасним адміністративнотериторіальним поділом (чого немає у “Шевченківському словнику” та багатьох персональних енциклопедіях), а місця поховання — лише в тому разі, якщо воно не збігалося з місцем смерті. Свідомо упорядники відмовилися і від датування фотопортретів (так само, до слова, як і в “Шевченківському словнику”) — цього принципу дотримано послідовно, як помітить уважний читач. “Авторам статей про Варфоломія [Шевченка] і його сина треба було б звернутися до корсунського музею”, — радить рецензентка. Щоправда, автор обох статей один — Григорій Зленко (помер торік). “Інститут мистецтвознавства, фольклору і етнографії” насправді називається Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Справедливо звертаючи увагу на надмірну лаконічність деяких статей про персоналії, Наумова наполягає, що “такі теоретичні статті, як “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка” чи “Українська література і Тарас Шевченко” грішать багатослів’ям”. Щодо першої мегастатті (крім вступної теоретичної частини, тут міститься 17 конкретних гасел — розвідок про основне проблемне коло Шевченкової поезії) зауважено, що вона повторює статті про окремі поетичні твори. У другій — “Українська література і Тарас Шевченко”, на думку Наумової, надто докладно йдеться про Сковороду і Котляревського (“Для чого тут так багато говорити про творчість Сковороди чи Котляревського, яким поряд присвячено окремі статті”; звернімо увагу — згадані три статті вміщено в різних томах). З усією певністю стверджуємо, що ракурс дослідження проблеми у названих статтях принципово різний. Рецензентці видалася недоречною наявність на початку статті “Смерть” характеристики “смерті як біологічного явища”, проте за загальним правилом організації енциклопедичної статті вона повинна відкриватися дефініцією поняття.

Наумова висловлює впевненість, що “авторам було дано свободу, і вони подали до видання свої давно написані наукові розвідки, навіть не пристосовуючи їх до формату енциклопедичної статті”. Це неправда, бо всі статті (за винятком окремих розвідок уже покійних науковців, про що далі) було написано спеціально для “Шевченківської енциклопедії”, дуже часто автори друкували свої студії у науковій періодиці, не чекаючи появи видання, яке готувалося близько двох десятиліть. Іноді вони зазначали, що дослідження виконано в межах ШЕ, проте, на жаль, переважно не робили цього. Зрозуміло, що осмислення провідних тем і мотивів поезії Шевченка навіть в енциклопедичному форматі потребує інакшого підходу, ніж висвітлення біографії того чи того діяча.

На думку Наумової, “майже нечитабельна стаття “Шевченкознавство”. Все можна було б сказати чіткіше, лаконічніше, без пафосної риторики”. Стаття займає у виданні 47 сторінок, перед її авторами стояло завдання назвати найголовніші проблеми науки про Шевченка, стисло показати історію їх вивчення. Скажімо, період 2001—2013 років лапідарно розглянуто лише на трьох сторінках, а необхідно було вказати основні шевченкознавчі праці, бодай кількома словами їх охарактеризувавши. Стаття не містить “пафосної риторики”. “…Розуміння важливості постаті Тараса Шевченка для українського народу лише зросло”; “Художнє слово письменників кристалізувалося, збагачувалося, приносячи естетичну насолоду читачам”. Перший уривок — з авторського тексту рецензії, друге речення — зі статті ШЕ “Українська література”, про яке Наумова пише: “А чого варта заключна шаблонна фраза зразка стилістики радянської доби”. Цей та інші закиди у використанні стилістичних кліше видаються надто суб’єктивними. До того ж слід бути точним і коректним у цитуванні.

Коментар до, мабуть, свідомо вирваних із контексту рядків зі статті про вірш “Світе ясний! Світе тихий!..” абсолютно перекручує зміст глибокого дослідження цього контроверсійного твору. Порівняймо текст відповідного фрагмента з ШЕ і зауваження Наумової. ШЕ, т. 5, с. 672: “Енергійний заклик до знищення й десакралізації церк. атрибутів, зокр. “явленних” ікон, дивним чином стикається та внутрішньо полемізує з семантикою оригінального піснеспіву [авторка пише про прототип Шевченкового вірша — церковний вечірній піснеспів “Світе тихий, святої слави”. — О. Б., Н. Ч.], що містить один із найважливіших догматів православ’я — сповідування Христа як видимого лиця пресвятої трійці (на цьому й засновано пошанування ікон). Але блюзнірський, на перший погляд, заклик ліричного героя до зневаження предметів культу слід розцінювати радше як такий, що має на меті в незвичний спосіб розкрити лицемірність та формальну поверховість віри, котру утверджує рос. імперська церква”.

Наумова: “Аналіз поезії “Світе ясний, світе тихий…” так і відлунює тією примітивною риторикою: “Енергійний заклик до знищення і десакралізації церковних атрибутів і ікон…” Уже нині, коли є стільки публікацій на тему “Святе письмо у творчості Шевченка”, кожен розуміє, що все набагато складніше, і немає у поета жодного заклику до знищення ікон. Він сам брався їх малювати: “Розп’яття”, “Воскресіння”. І тема ця потребує делікатного, розумного коментаря”.

“БелінаКенджицький Юліан, — продовжує рецензентка, — що увійшов у шевченківський словник і у три видання спогадів про Шевченка саме під цим іменем, тепер у енциклопедії фігурує як Кенджицький ЮліанБеліна. Досить заглянути у видання Брокгауза, щоб побачити, що додаток “Беліна” стосуєтьсятаки прізвища”. У сучасних польських наукових джерелах, на які цього разу варто спиратися, “Беліна” розглядається як друге ім’я. Наумова помітила “в енциклопедії статті, взяті просто без змін із попереднього словника. Наприклад, стаття “Сумнівні малярські твори”, підписана Б. БутникомСіверським, який чомусь посилається на… публікацію Т. Чуйко, яка за його життя ще не була надрукована (він помер у 1983 р.)”. Очевидно, авторка має на увазі довідку “Твори мистецькі, приписувані Шевченку” (т. 6, с. 52—54), справді запозичену із “Шевченківського словника”. Ми потерпали від гострого браку шевченкознавців мистецького профілю. У такій критичній ситуації, щоб не гаяти час і зусилля на безпорадні статті аматорів, було ухвалене рішення використати окремі кваліфіковані довідкові статті з “Шевченківського словника”, правонаступником якого є шеститомна енциклопедія. Редактори ШЕ знають про смерть Бориса БутникаСіверського 1983 року, але не вбачають порушення авторської волі в тому, що до списку пристатейної літератури було додано публікацію 2013 року, в якій узагальнено багаторічну роботу працівників Національного музею Тараса Шевченка і Національного науководослідного реставраційного центру України з атрибуції приписуваних Шевченкові та сумнівних творів.

Наумова стверджує: “Таке видання не обходиться, звісно, без повторів. Але тут їх забагато, бо не було упорядника, який би узгодив тексти один з одним. Звичайно, коли йдеться про той самий сюжет “Притча про робітників на винограднику” (сепія і офорт), то треба було, щоб його коментував один автор, а то автори говорять майже одне і те саме, хоч і різними словами”. Можливо, вона не помітила у вихідних відомостях, крім редколегії, імен редакторів кожного тому, які наскрізно опрацьовували весь матеріал. В енциклопедії для уникнення повторів використовуються численні перехресні посилання (виділені курсивом) на інші статті цього ж видання. Водночас енциклопедія передбачає, що користувач не читатиме видання суцільно (адже кожна стаття самодостатня), а може звернутися для з’ясування тільки конкретного питання: наприклад, або довідки про сепію “Притча про робітників на винограднику”, або тільки про однойменний офорт. Спільний сюжет обох творів втілено всетаки у різній техніці, відмінними художніми засобами.

Насамкінець, авторка відгуку згадує про “ще одну делікатну річ” — відсутність в енциклопедії статей про деяких “шевченкознавців, які працювали чи працюють нині у шевченківських музеях”. У жодному разі не хочемо нікого образити, але критерієм для включення того чи того імені у ШЕ була значущість наукового доробку (формально — здебільшого наявність шевченкознавчої монографії або циклу важливих статей), яким важко вважати іноді (наголошуємо — не завжди!) поодинокі ювілейнориторичні чи компілятивні газетні публікації. У цьому питанні ми уважно дослухалися до рекомендацій Національного музею Тараса Шевченка, адже не могли знати, хто саме готував примітки до одночасно з енциклопедією упорядковуваних мистецьких томів Повного зібрання творів Шевченка. Але обсяг внеску кожного у написання коментарів до академічного видання залишається таємницею і тепер, адже, на відміну від випущеного 2005 року сьомого тому, в наступних томах 8—11 авторство приміток не вказано — лише склад авторського колективу. Загалом важко знайти в Україні літературознавця, який не досліджував би творчість Шевченка.

Наумова нарікає, що “не скоро знайдеться нагода усунути ці недогляди”. Відділ шевченкознавства Інституту літератури передав до друку окремий том “Шевченківська енциклопедія. Літературні твори”, уже готуються наступні тематичні блоки енциклопедії під робочими назвами: “Тарас Шевченко і його сучасники”, “Шевченківська енциклопедія. Теорія літератури, поетика і мова”, “Шевченківська енциклопедія. Місця перебування”, в яких обов’язково буде враховано помічені помилки. Видати шість томів енциклопедії вдалося з великими труднощами, про що не місце тут говорити. Перші три з них удоступнено для широкого читацького загалу на електронному ресурсі “Портал Шевченка” (сторінка: kobzar.ua/page/90), а незабаром оригіналмакети всіх томів буде виставлено на оновленому сайті Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

ГістьСтаніслав Пазиніч, професор,

Суперечливе видання не може претендувати на державну премію

Нещодавно прочитав у ЗМІ повідомлення про те, що цього року на Державну премію України в галузі науки і техніки 2017 року висунуто «Шевченківську Енциклопедію» у шести томах, видану у Києві 2012 – 2015 рр, що має на меті представити світові геніального українського поета і художника, показати його роль у становленні національної культури, у боротьбі за державну незалежність України. Справа не тільки потрібна, але й політично і культурологічно є знаковою. Останнє актуалізує вимоги до видання, відповідальність авторського колективу й всіх тих, хто дає йому путівку в життя. На жаль, представлене видання поряд з вагомим доробком утримує в собі сонм суперечностей, які, як ота «ложка дьогтю у діжці меду», заставляють ще раз осмислити (й переосмислити) доцільність рекомендації на такому високому рівні.
Спочатку про достоїнства видання. Шеститомник декларував надійну фактографічну й інтерпретаційну базу для вивчення і популяризації спадщини Шевченка. Видання готувалося понад двадцять років і вмістило 6307 статей різного формату - від довідкових до розлогих монографічних нарисів, а також 5800 ілюстрацій. Загальний обсяг енциклопедичного видання становить 646 видавничих аркушів і вийшов на замовлення Держкомтелерадіо України за програмою «Українська книга» накладом кожного тому 2000 примірників. З приємністю відзначаємо, що видання має новаторські гасла та високий рівень означених проблем та наукових принципів і від самих початків було запроектоване як суто наукове видання. Масштабне, об'ємне і таке необхідне видання виконане під орудою авторитетної редакційної колегії: М.Г.Жулинський (голова), М.П.Бондар, О.В.Боронь (відповідальний секретар), С.А.Гальченко, П.Ю.Гриценко, І.М.Дзюба, Р.Я.Пилипчук, Г.А.Скрипник, В.Л.Смілянська (заступник голови), Д.В.Стус, Н.П.Чамата. Наскільки мені відомо, давно очікувана енциклопедія, омріяна ще незабутнім Петром Журом. Вступна стаття Івана Дзюби «Довіку насущний», акумулюючи найкращі надбання шевченкознавства, подає читачеві сучасний, живий, пульсуючий образ великого українського ґенія. Величезний обсяг матеріалу виписаний з любов'ю та великою ерудицією, адже інакше і не має бути, коли мова йде про Шевченка. Беззастережну довіру викликають енциклопедичні матеріали щодо поетичної та літературної спадщини митця, адже українські шевченкознавці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України – це завжди, впродовж десятиліть, академічна точність і глибина. Можна було б говорити й про інші достоїнства представленого видання. Однак, на привеликий жаль, воно утримує в собі ґрунтовні суперечності та прикрі помилки, відвертий плагіат і академічну не доброчесність. Довіра читача випробовується, коли стосується матеріалів про малярську спадщину Шевченка. Статті щодо малярських творів Шевченка у переважній більшості схожі на підготовчі матеріали, або музейні інвертарні картки, які призначені для фактографічного опису об’єкта, але аж ніяк не енциклопедичні статті, що мають інше призначення. Ось один із таких описів: «На першому плані – берегова смуга, перевернута шлюпка, поруч на мілководді будара. Олівцем ледь окреслено декілька осіб, які купаються в морі. На другому плані – убога рослинність.» («Усть-Чека». ШЕ: Т.6, С.457-458). Такі статті рясніють сумнівним мистецьким аналізом суб’єктивного та не професійного характеру. Часто зустрічаються й такі «мистецтвознавчі» пасажі: «Незважаючи на аскетизм побуту місцевих мешканців, Шевченко зумів створити високохудожній твір з яскравими національними рисами, вміло застосувавши принципи академ. школи у рисунку напівоголених фігур, класицизму – у побудові статичної композиції, романтизму – в образах та загальній ліричній тональності.» («Тріо», ШЕ: Т.6, С.304). Або «Акварель має велике значення з огляду на зафіксовану на ній первісну естетику стилю рококо у внутрішньому вигляді храму. Згодом інтер’єр було перероблено відповідно до естетики московської православної церкви». («Успенський Собор Почаївської Лаври. Внутрішній вигляд». ШЕ: Т.6, С.454). Значній частині текстів характерним є не сумлінне й не професійне використання літератури, часто без посилань на справжнього автора наукового тексту, препарування його під білетристичний формат, вилучення з нього суттєвих атрибутивних думок і внесення просто ілюстративних, щоб досягнути хоч ілюзорної відмінності від первісного матеріалу. На жаль, тут варто говорити про наукову недоброчесність. Матеріали про малярську спадщину Шевченка, а подекуди і окремі персоналії часом потребують перевірки на достовірність за іншими, більш авторитетними виданнями, що пройшли вже багаторічну перевірку на науковість і достовірність.Справляється враження, що особливо два останніх томи готувалися поспіхом, як то кажуть, «із того, що було під рукою». Викликає здивування, те, що розташовані поруч статті при аналізі малярської спадщини - одні посилаються на останнє 12- томне академ видання, а інші обмежуються старим 10- томним, ігноруючи останні атрибутування творів.
Значна частина таких статей просто переписані з попередніх академічних видань, з формально зміненими дрібничками, що є прямим відвертим плагіатом, і є неприпустимим для такого поважного видання. Так, датування роботи «За малюванням товариша» (ШЕ: Т.2, С.645) подається недостовірно: 19 червня-25 липня 1848 року в Новопетровському укріпленні , в той час як останнє академічне видання (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. К, 2014 Наукова думка) ПЗТ: Т.10, С.500 датує цей твір іншою датою та місцем виконання – [1856 – 1857 Н. п. липня. Мангишлак]. Так само і з малюнком «Затока біля Новопетровського укріплення» (ШЕ: Т.2, С. 706) 1851-серп. 1853 неподалік Новопетровського укріплення, в той час як останнє датування звучить інакше – [1852- 1857. Н. п. 13 травня. Мангишлак] ПЗТ:Т.10 С.510. Так, згоден, що цитовані томи академічного видання вийшли друком пізніше, аніж другий том енциклопедії, але її наступні томи, чи останній давали змогу зафіксувати численні розбіжності у датуванні та інших моментах атрибування творів, що є принциповим для енциклопедичних видань. Натомість, прикрі помилки залишаються, навіть тоді, коли томи двох видань співпадають за часом їх виходу в друк. Так, малюнок «Звільнення Апостола Петра з темниці» (ШЕ:Т.2. С.711) подає датування – 1833 - 37 у Петербурзі, в той час як у академвиданні (ПЗТ: У 12 т. Т.7, С.356) інша дата – [1833 (?). С.-Петербург]. Автор статті одноосібно і необґрунтовано встановлює дату, в той час як цитовані документи не дозволяють цього зробити, про що і зафіксовано у останньому академвиданні. Далі, ШЕ: Т. 1 С. 164 у статті «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» подає розмір 26 х 35,7 у той час, як ПЗТ: У 12 т. Т.7, С.361 називає інший розмір цього твору – 25,9 х 35,77. Також, ШЕ: Т.27 С.754 у статті «Зустріч Тараса Бульби з синами» автор зазначає розмір 23,1х30,2, при чому у тексті, посилаючися на відповідну статтю у ПЗТ: У 12 т. Т.7. С. 386, навіть не помічає, що там подано зовсім інший розмір твору – 28,1х30,2. Ми не маємо на меті вказати на всі фактологічні помилки у такому важливому матеріалі, як малярські твори Шевченка, але їх, на жаль, дуже багато по всіх томах енциклопедії. Очевидно, енциклопедичні матеріали мають зосереджуватися на подачі документальних вивірених джерел, зазначення різних шкіл, течій, точок зору на подію чи явище, але аж ніяк не на суб’єктивну їх оцінку. Напрошується висновок про нагальну необхідність підготовки сучасних спеціалістів академічного рівня з малярської спадщини Тараса Шевченка відповідними академічними установами цього профілю. Поряд із однією з найсильніших літературознавчих європейських шкіл – вітчизняного шевченкознавства – із славетними традиціями і світовими іменами, зовсім не призентабельно на загал виглядає представлення малярського доробку Шевченка. Складається дивне відчуття поєднання академічної фундаментально – виваженої школи і поверхової поливи суб’єктивного контамінаційного матеріалу, що не викликає довіри. Мимоволі пригадується застереження вікіпедії, яка часто рекомендує перевіряти фактичний матеріал. Таке поважне видання, заявлене як енциклопедія, помережане академічною недоброчесністю, на наш погляд, навряд чи може претендувати на найвище державне визнання. Відомо, що відділ шевченкознавства Інституту літератури передав до друку окремий том «Шевченківська енциклопедія. Літературні твори», готується до друку окремі тематичні блоки енциклопедії «Тарас Шевченко і його сучасники», «Шевченківська енциклопедія. Теорія літератури, поетика і мова», «Шевченківська енциклопедія. Місця перебування», в яких передбачається врахувати помічені помилки. Така сумлінна робота і відповідальність викликає почуття поваги. Але висока державна оцінка має бути по завершенні цієї унікальної і вкрай важливої роботи в українському культурному і духовному полі.

Олександр Боронь, відповідальний секретар ШЕ

Олександр Федорук у «Слові Просвіти» (ч. 26, 29 червня - 5 липня 2017 р.) у матеріалі під заголовком «Упереджено і непрофесійно» спростовує наклеп С. Пазиніча «Суперечливе видання не може претендувати на державну премію» («Вечерний Харьков», 23 травня 2017 р.).

УПЕРЕДЖЕНО І НЕПРОФЕСІЙНО

Олександр Федорук, доктор мистецтвознавства,
професор, академік Національної академії мистецтв України,
завідувач кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА

Насамперед зазначу: важко дискутувати з «неофітами», які претендують на знання й оприлюднюють такі особистого характеру претензії. Якби йшлося про «розкритикування» продукту праці однієї особи, можна було б скромно опустити очі і вдати, що нічого не трапилося. Але у даному, як на мене, сумному, – однак характерному для наших здинамізованих ритмів – прикладі вияскравлюється типове для такого ґатунку «неофітів»: необ’єктивно критикується продукт багаторічної праці великого числа авторів із різних наукових інститутів, об’єднаних у благородній меті. Проте для «неофітів» такий фактор не має значення, бо перед ними інша мета, інші завдання й цілі.
У газеті «Вечерний Харьков» 23 травня 2017 р. з’явився невеликий відгук під назвою «Суперечливе видання не може претендувати на державну премію» на капітальну шеститомну «Шевченківську енциклопедію» (2012–2015; далі – ШЕ), спонукою до чого стало її висунення на Державну премію України в галузі науки і техніки 2017 року. Автор статті підписався скромно: Станіслав Пазиніч, професор, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України. Оскільки ніколи не читав його шевченкознавчих праць, то вирішив поцікавитися творчим профілем дописувача. Знаю, що доктор філософських наук Пазиніч є професором, завідувачем кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Опублікував 9 монографій, 11 навчальних посібників, 7 підручників. Мистецтвознавчих публікацій у нього немає – їх не фіксує покажчик «Станіслав Миколайович Пазиніч. До 75-річчя з дня народження: Біобібліографічний покажчик» (Харків, 2015).
Щодо суті висловлених зауважень. Прошу вибачення у читачів, але цитуватиму відгук С. Пазиніча зі збереженням авторської стилістики і правопису. Він зауважує, що «на привеликий [sic! – О. Ф.] жаль, воно [видання. – О. Ф.] утримує в собі ґрунтовні суперечності та прикрі помилки, відвертий плагіат і академічну недоброчесність. Довіра читача випробовується, коли стосується матеріалів про малярську спадщину Шевченка. Статті щодо малярських творів Шевченка у переважній більшості схожі на підготовчі матеріали, або музейні інвертарні [sic! – О. Ф.] картки, які призначені для фактографічного опису об’єкта, але аж ніяк не енциклопедичні статті, що мають інше призначення. Ось один із таких описів: “На першому плані – берегова смуга, перевернута шлюпка, поруч на мілководді будара. Олівцем ледь окреслено декілька осіб, які купаються в морі. На другому плані – убога рослинність.” (“Усть-Чека”. ШЕ: Т.6, С.457-458)». Мушу урвати цитування для пояснень. Рисунок насправді називається «Усь-Чека», а не «Усть-Чека». Назва мису в перекладі з казахської означає «три сопки». У статті йдеться про те, що на підставі запису у щоденнику О. Бутакова твір датувався 19 вересня 1849 р. Натомість А. Костенко заперечив таку аргументацію, вважаючи, що на рисунку відтворено берег моря у час літньої спеки. Опис зображення на рисунку має продовження в статті: «На лінії горизонту чітко промальовано дві сопкоподібні гори, ледь видимими штрихами означено небо, джерела світла не видно». Перераховано наукову літературу, у якій згадано твір, місця зберігання тощо. Що ще хотів прочитати С. Пазиніч у довідці про олівцевий малюнок, яких у Шевченка кілька сотень?..
Далі автор наводить кілька прикладів «“мистецтвознавчих” пасажів» (лапки належать С. Пазинічу), з чого слід розуміти, що насправді вони, ці пасажі, зовсім не мистецтвознавчі, а якісь інші. Чесно сказати, не побачив у них якоїсь непрофесійності. Пазиніч упевнено проголошує: «Значній частині текстів характерним є несумлінне й непрофесійне використання літератури, часто без посилань на справжнього автора наукового тексту, препарування його під білетристичний [sic! Мабуть, від слова білет? – О. Ф.] формат, вилучення з нього суттєвих атрибутивних думок і внесення просто ілюстративних, щоб досягнути хоч ілюзорної відмінності від первісного матеріалу. На жаль, тут варто говорити про наукову недоброчесність. Матеріали про малярську спадщину Шевченка, а подекуди і окремі персоналії часом потребують перевірки на достовірність за іншими, більш авторитетними виданнями, що пройшли вже багаторічну перевірку на науковість і достовірність. Справляється враження [sic! – О. Ф.], що особливо два останніх томи готувалися поспіхом, як то кажуть, “із того, що було під рукою”». Якщо мистецтвознавець Пазиніч висуває такі серйозні звинувачення у плагіаті, науковій недоброчесності, то мав би навести докази, яких у статті насправді немає.
Пазиніч зауважує: «Викликає здивування, те, що розташовані поруч статті при аналізі малярської спадщини – одні посилаються на останнє 12-томне академвидання, а інші обмежуються старим 10-томним, ігноруючи останні атрибутування творів». Спеціально для професора-мистецтвознавця поясню. «Шевченківська енциклопедія», яку готувало не одне покоління шевченкознавців протягом майже 20 років виходила так: томи 1–2 – 2012 рік, томи 3–4 – 2013 рік, томи 5–6 – 2015, а у вихідних відомостях двох останніх томів вказано: підписано до друку 21.11.2013. Не було коштів випустити змакетоване видання, на верстання і коректуру лише одного тому якого потрібно не менше півроку за умови, що усі матеріали написано на високому науковому рівні, що всі вони пройшли літературне редагування тощо. Мистецькі томи Повного зібрання творів Шевченка у 12 томах з’являлися друком так: том 7 – 2005 рік (охоплює спадщину за 1830–1843 роки), том 8 – 2013 рік (1843–1847), том 9 – 2013 рік (1847–1850), том 10 – 2014 рік (1851–1857), том 11 – 2014 рік (1857–1861). Невже важко збагнути, що у перебігу редакційної підготовки в енциклопедії, де статті подано за алфавітом назв Шевченкових творів, неможливо було врахувати останні томи повного зібрання, у якому дотримано принципу хронологічного?! Саме тому автори енциклопедії спиралися на 10-томник, а також 7-й том 12-томника, а вже у 5–6 томах ШЕ взяли до уваги випущені на той час 8–9 томи 12-томного зібрання, що видно з переліку бібліографічних скорочень на початку книжок ШЕ, у якому поруч наведено обидва академічні зібрання. Цим труднощі авторів ШЕ не обмежувалися, але хіба це цікавить того, кому, очевидно, поставлено завдання спаплюжити колосальну роботу великого колективу, аби видання, дай Бог, не здобуло державну премію, якщо її вже призначено «зоряному» колективу ректорів кількох університетів, серед яких троє – члени того самого Комітету з державних премій України, а один із них доктор – соціологічних наук із Харкова. Відкрию ще одну таємницю для пана професора: мистецькі томи упорядковували і коментували здебільшого ті самі науковці, що й писали статті для ШЕ – переважно працівники Національного музею Тараса Шевченка (не лише, звісно), де зберігаються майже всі оригінали образотворчих робіт митця.
Але повернімося до мистецтвознавчої конкретики, в якій С. Пазиніч, схоже, добре орієнтується. Він пише: «…датування роботи “За малюванням товариша” (ШЕ: Т.2, С.645) подається недостовірно: 19 червня-25 липня 1848 року в Новопетровському укріпленні, в той час як останнє академічне видання (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. К, 2014 Наукова думка) ПЗТ: Т.10, С.500 датує цей твір іншою датою [«датує… датою» – блискуча стилістична знахідка, як і «датує… місцем виконання». – О. Ф.] та місцем виконання – [1856 – 1857 Н. п. липня. Мангишлак]. Так само і з малюнком “Затока біля Новопетровського укріплення” (ШЕ: Т.2, С. 706) 1851-серп. 1853 неподалік Новопетровського укріплення, в той час як останнє датування звучить інакше – [1852- 1857. Н. п. 13 травня. Мангишлак] ПЗТ:Т.10 С.510». Дуже зворушливо, що С. Пазиніч, напружено працюючи над своїм відгуком, не тільки відкрив сторінку 645 другого тому енциклопедії, але й сторінку 804 четвертого тому ШЕ, де під заголовком «Уточнення та помічені помилки у першому–третьому томах» серед іншого вказано на зміну датування сепії «За малюванням товариша», адже перше ґрунтувалося на попередній концепції, яка, до слова, теж досі має право на життя, а друге – 1856–1857 – засновано на пізніших розшуках Г. Паламарчук.
Утім, не обтяжуватиму читачів викладом аргументації на користь обох поглядів. Апеляція автора відгуку до «достовірності» у цьому разі може викликати тільки посміх, бо нагадує ерудованість того, хто достеменно знає автора «Слова о полку Ігоревім...». У ШЕ датування малюнка «Затока біля Новопетровського укріплення» подано за 10-томником (т. 9, № 133), у 12-томнику на кілька місяців зміщено верхню межу – із серпня 1853 р. на 1852 рік без вказівки на місяць – аргументацію можна прочитати у коментарі (т. 10, № 52, с. 437). «Останнє датування», про яке нам урочисто повідомляє харківський професор із покликом на стор. 510, насправді стосується однойменної акварелі – копії Шевченкового твору. Місцезнаходження оригіналу невідоме. Воістину, для деяких професорів-мистецтвознавців слід відкривати курси з користування академічним виданням, адже на цій самій сторінці великим літерами написано назву рубрики – «Твори, відомі за копіями».
Професор Пазиніч не заспокоюється, а здійснює далі перелік «помилок»: «Так, малюнок “Звільнення Апостола Петра з темниці” (ШЕ:Т.2. С.711) подає датування – 1833 - 37 у Петербурзі, в той час як у академвиданні (ПЗТ: У 12 т. Т.7, С.356) інша дата – [1833 (?). С.-Петербург]. Автор статті одноосібно і необґрунтовано встановлює дату, як цитовані документи не дозволяють цього зробити, про що і зафіксовано у останньому академвиданні». Нескладно прочитати у коментарі, що на художньому полі твору є ледве помітна дата – «183…», останню напівзатерту цифру якої можна визначити або як «3», або «7». З огляду на майстерність малюнка коментатор В. Судак віддала перевагу даті 1833, але завбачливо поставила знак запитання, адже проблему остаточно не розв’язано. Скажімо, О. Шевченко вважала ймовірною датою 1836 рік, тоді як авторитетний шевченкознавець В. Яцюк обґрунтував часовий діапазон появи твору 1834–1837 роками, аргументувавши, до слова, повернення малюнка з переліку безпідставно приписуваних Шевченкові творів до корпусу основних. У такій ситуації якраз найбільш правильно було вказати ширший проміжок, аби не помилитися.
Рецензент виявляє надзвичайну наукову принциповість, заглиблюючись у деталі: «Далі, ШЕ: Т. 1 С. 164 у статті “Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу” подає розмір 26 х 35,7 у той час, як ПЗТ: У 12 т. Т.7, С.361 називає інший розмір цього твору – 25,9 х 35,77». Не певен, чи варто коментувати відмінність в 1 міліметр і 0,7 міліметра, але увагу професора Пазиніча зверну на таке. У ШЕ стаття належить І. Вериківській, коментар до цього твору в ПЗТ: У 12 т. (о диво!) – також І. Вериківській, із якою я багато років працював. Про її авторство можна прочитати в обох виданнях, якщо їх, звісно, читати, а не виконувати сумнівне доручення. Невтомний професор-мистецтвознавець не вгаває: «Також, ШЕ: Т.27 [sic! взагалі у ШЕ лише 6 томів. – О. Ф.] С.754 у статті “Зустріч Тараса Бульби з синами” автор зазначає розмір 23,1х30,2, при чому у тексті, посилаючися на відповідну статтю у ПЗТ: У 12 т. Т.7. С. 386, навіть не помічає, що там подано зовсім інший розмір твору – 28,1х30,2». Розбіжність виникла тому, що в 10-томнику було вказано саме 23,1 (див.: т. 7, с. 18), а в 12-томнику справді уже 28,1. Зрозуміло, 3 і 8 дуже схожі, могла трапитися друкарська помилка. Але на відміну від Пазиніча, я не знаю, який із цих розмірів правильний, бо Шевченкова сепія зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі. От і усе! Рецензент резюмує, що «зовсім не призентабельно [sic! – О. Ф.] на загал виглядає представлення малярського доробку Шевченка». До вишуканої авторської орфографії тут важко щось додати.
Таким чином, у висловлених С. Пазинічем зауваженнях не названо жодної суттєвої помилки, які, зрозуміло, можуть траплятися у будь-якому масштабному виданні – годі це заперечити, але не професорам із такою шкалою кваліфікації психології спілкування й філософією про них писати. Сумно, що доводиться схрещувати наукові і ненаукові шпаги на гуманітарному полі взаємних непорозумінь. І сумно ще більше, коли люди з апломбом «знавців» беруться не за свою справу і відстоюють наперед задані їм завдання. Прогнози невтішні.

Іван Глизь, Валентина Шандра

Іван Глизь, Валентина Шандра, історики, лауреати премії НАН України імені М. Грушевського.

Шевченківська Енциклопедія у 6-ти томах – це своєрідний пам’ятник поетові, найбільший за значенням, адже увічнює сучасні погляди на спадщину Тараса Шевченка. Організатори, вони ж і автори цієї глибокої і чистої криниці знань про генія, заслуговують на найвищу пошану і, зокрема, на звання лауреатів Державної премії України в галузі науки і техніки. Висота поставлених завдань і глибина знань творчості поета дозволила авторам утвердити заповітні мрії і справи попередників (громадівців) - поставити Т.Шевченку, генію свого народу, спочатку у Каневі пам’ятник, наступників - підняти поета на п’єдестал світової слави. Проте лише останні покоління зробили колись непосильне – утвердити в академічному викладі в шести томах велич творчості і особистості Т.Шевченка. Важко переоцінити зроблене, бо те, що бажали здійснити у 1970-х роках, було перервано тоталітарною системою.Як історики і черкащани, відчуваємо гордість за авторський колектив, який цим виданням возвеличив кожного українця, адже і наступні покоління будуть знати всю повноту шевченкознавства як науки, а Т. Шевченка, поета і художника, як борця за кожного із нас і за майбутні покоління. Очевидне і неймовірне вдалося втілити на високому рівні знань за допомогою чільних шанувальників свого національного провідника, підготувати шість томів ШЕ, які слід від імені держави подарувати кожному навчальному закладу, видрукувати іноземними мовами. Варто спорудити символічний знак у вигляді 6-ти томів,викарбувати на національній монеті, адже важко уявити, щоб така подія не була відзначена Українською державою.

Савченко М. І.

Пане Боронь як можна так активно підтримувати країну-агресора відповідальному секретареві Шевченківської енциклопедії???
Тарасе Григоровичу мав протилежну думку
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

Поема "Катерина" Шевченко Т.Г. 1838 рік
Такий колектив авторів не має морального права претендувати на Державну премію України у галузі науки і техніки.
Листи Президентові України по цій ситуації вже в Адміністрації Президента України.

Олександр Боронь, відповідальний секретар ШЕ

Вивчіть для початку українську мову, "патріот" ви наш невгамовний, не ганьбіться. Щодо надісланих доносів не маю жодних сумнівів - вам не вперше, очевидно. Шкода, звісно, що президента відривають від важливих державних справ, але він обов"язково усі ваші сигнали прочитає і вам напише.
Як не дивно, саме такий колектив разом із гуртом інших науковців створив цю енциклопедію.
Не хвилюйтеся ви так даремно - премію отримають достойні науковці.

Миколайчук П.М.

Вважаю, що зі складом авторського колективу дійсно не все гаразд.  Дзюба І.М. був не тільки  на посаді Міністра культури України у   1992-1994 роках, а також  на посаді Голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченко у 1999-2005 роках. Однак все за мало, у 85 річному віці Дзюба І.М. не маючи ніяких підстав забажав отримати Державну премію України у галузі науки і техніки використовуючи службове положення Радника Президії НАН України. Барабаш Ю.Я., який вже у 28 річному віці вже був членом КПРС, перебуваючи на посадах завідувача сектора культури ЦК КПРС у 1973–1975 роках,  першого заступника Міністра культури СРСР у 1977–1983 роках, головного редактора газети ” Радянська культура” у 1983–1985 роках активно пропагував та втілював у життя  комуністичні ідеї леніна- сталіна. Пане Боронь і Ви вважаєте, що Народ України повинен за це дякувати, який загубив сотні-тисячі своїх найкращих синів у війні з країною- агресором на яку все життя працював Барабаш Ю.Я.  і далі працює, а зараз теж у 85 річному віці вирішив безпідставне отримати  Державну премію України у галузі науки і техніки. Навіщо  такий цинізм пане Боронь, відкіля така не повага до своїх громадян??? І таку антиукраїнську позицію має відповідальний секретар Шевченківської енциклопедії??? Треба про це ганебне явище знати Президенту України.

Гість

Шановний Савченко М. І., він же, Миколайчук П.М., він же Бондарчук М.В., він же Юринець В.М. він же Осіпенко Л.І., він же Кайдаш О.П., він же Ніколаєнко С.В., він же Рудченко С.О., він же Мельник П.В. (можливе продовження), традицією, любимого Вами Радянського Союзу, було писати доноси, кляузи «анонімно» на своїх сусідів, співробітників, друзів, випадкових знайомих і т.д., не вдаючись до суті почутих фраз, головне щоб похвалили чи дали якусь винагороду. Зважаючи на стиль викладу коментарів, Ви продовжуєте цю справу з надією на винагороду, адже замовник, зрозуміло, є.

Олександр Боронь, відповідальний секретар ШЕ

Ви ж уже просигналізували президенту яко "Савченко М. І."? Раджу також звернутися ще й до СБУ на предмет наших зв"язків із Аль-Каїдою та ІДІЛ - треба бути пильними.
До слова, Квітка-Основ’яненко писав: «Дуже недобре діло брехати! <...> Брехун собі ворог і людям зло робить». Почитайте Повне зібрання творів Тараса Шевченка, яке підготував наш Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Раджу також шевченкознавчі праці академіка НАН України Івана Дзюби та лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Юрія Барабаша - може, щось проясниться для вас. Не кажу вже про "Шевченківську енциклопедію" - мала б бути настільним шестикнижжям. Втім, навряд чи це допоможе анонімникам.

Шупта-В*язовська О.Г.,к.філол. н., доцент

Колектив, безпосередньо причетний до створення ШЕ, заслуговує на присудження Шевченківської премії. Цим колективом виконана титанічна робота, і перебільшення тут немає, оскільки ми прекрасно знаємо, в яких умовах (і технічних, і фінансових)і за якого ставлення до проблем гуманітаристики йому доводилось працювати, по-перше. По-друге, кожна людина у цьому колективі - серйозний, глибокий вчений, який віддав частину життя праці "не на себе", а на іншого автора. Змушена останнє зауважити, бо з деяких коментарів складається враження, що укладачі елементарно збирали "бумажки" (рівноцінно: ШЕ - не наука). Загалом, на цей вияв безглуздя не варто було б і реагувати, але з сумом розумієш, що це не вияв ординарної ідіотії, а формування необхідного грунту в боротьбі конкурентній, коли слова, як кажуть у нас в Одесі, "за науку" стають знаряддям досягнення особистих амбітних цілей.
Писати про І.Дзюбу та Ю.Барабаша те, що, знов-таки, прочитала у кількох коментарях, може тільки той, хто служить не науці,а приватним інтересам, одночасно будучи невігласом. Поважні колеги уже переконливо на ці репліки відповіли, але той, кому у білому треба побачити чорне, все одно побачить вигідне.
ШЕ - наукова праця, яка підсумувала одну епоху шевченкознавства, і відкрила етап наступний. Чи є повною і без недоліків будь-яка енциклопедія? Звичайно,ні. Життя і наука йдуть вперед,але запорукою наукового поступу є, зокрема, енциклопедичне узагальнення знання. ШЕ - це подія не тільки наукового, але загалом духовного життя України, і те, як ми поцінуємо цю подію, зумовить наш статус і сьогодні, і завтра.

Марко Павлишин, професор, Університет ім. Монаша (Австралія)

«Шевченківська енциклопедія» – авторитетний підсумок діяльності цілої наукової галузі, присвяченої розвитку знань про найбільш знакову особистість української культури, про контексти та резонанс її творчої діяльності. Представлення у всій повноті перевірених фактів супроводжується великими й ґрунтовними, часто теоретично новаторськими дослідженнями та інтерпретаціями. Важко перебільшити практичне значення «Енциклопедії» (зокрема – її онлайн версії) як для спеціалістів, так і для студентів; як для зацікавлених громадян України, так і для осіб, причетних до міжнародної наукової дисципліни “Ukrainian Studies.” Твір такої вагомості, присвячений чільному символові української нації, доробок багатолітньої праці наукового колективу, заслуговує на визнання високою державною нагородою.

Ольга Башкирова, член НСПУ

Видання енциклопедії, поза сумнівом, є знаменною подією в житті сучасної України, яка не тільки засвідчує непроминальне значення творчої спадщини Шевченка, а й повертає нам живого генія в контексті його унікальної доби, що особливо важить для повноцінного осмислення того масиву духовних здобутків, який пов"язаний з іменем великого українця.
Щиро дякую колективу авторів за колосальну працю і вважаю, що видання заслуговує на присудження Державної премії України.

Микола Суховецький, член НСПУ

За виданням “Шевченківського словника” (1976) пильно стежила компартійна цензура. Чверть століття ми розкривали його, щоб почитати про якогось живішого ім’ярека, що жив у часи Т. Шевченка, контактував з поетом. Або – про якусь літературну групу. І, звичайно, дізнавалися, що діяльність групи – це відгалуження українського буржуазного націоналізму. А найменш лайливе означення якогось літератора було – “письменник буржуазно-ліберального напрямку”.
Нарешті маємо диво – “Шевченківську енциклопедію”, видану Інститутом літератури імені нашого генія. Це прекрасно: дихай на повні груди, читай правду!
Не лише столичні науковці (хоч їхня роль є провідна) брали участь у створенні цього шеститомника. Наприклад, покійний уже літературознавець з Одеси Григорій Зленко подав до нього сотні статей, більша частина з який надрукована. Так виглядає, ніби вся Україна ставила на ноги цей проект. Кожному авторові ШЕ хочеться найтепліше подякувати. Спасибі!

Ігор Ольшевський, член НСПУ

Навіть побіжного ознайомлення з енциклопедією досить, щоб перевідчитися, що маємо справу з історичною подією. Іще з часів появи в другій половині 70-х років двотомного "Шевченківського словника" йшли розмови про справжню, повноцінну енциклопедію. Нарешті сподівання вчених, педагогів, письменників, художників, просто щирих шанувальників багатющої спадщини Великого Кобзаря здійснилися. Поза всяким сумнівом це - явище, й не лише у вітчизняному літературознавстві й шевченкознавстві зокрема, а й узагалі в науковому житті України. В наші непрості часи це - справжній подвиг. Тому повністю підтримую висунення "Шевченківської Енциклопедії" на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки.

Галина Галинська, заслужений діяч мистецтв України, професор

Беззастережно підтримую висунення колективу авторів “Шевченківської енциклопедії” на Державну премію України в галузі науки і техніки. Не можна не захоплюватись масштабністю задуму цього проекту та якістю його реалізації виконавцями (проект здійснено в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ). У багатопрофільній “Шевченківській енциклопедії” хочу виділити розділ “Шевченко й образотворче мистецтво”, серед статей якого – цінні узагальнювальні дослідження про малярську спадщину митця. Вміщено чимало вдалих розвідок про окремі Шевченкові твори, деякі з них комплексно розглянуто чи не вперше. Численні змістовні статті про діячів культури – попередників і сучасників поета сприяють осмисленню його постаті у загальнокультурному процесі. Варто відзначити колосальний матеріал з історії українського мистецтва, накопичений у статтях про художників, які протягом більш ніж півтора століття надихалися поезією Шевченка, створюючи ілюстрації до його творів. У моїй повсякденній роботі викладача можливість користуватися “Шевченківською енциклопедією” – велика допомога.

Наталя Костенко, доктор філологічних наук, професор

Вихід давно очікуваної «Шевченківської енциклопедії», підготовленої колективом науковців (насамперед, відділом шевченкознавства) Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, - чи не найбільш знаменна подія в науковому житті України останніх років. Це нове відкриття, нове причитання літературної спадщини нашого національного генія, це свято культури. Вважаю, що це унікальне видання, поза всяким сумнівом, заслуговує на присудження Державної премії України в галузі науки і техніки.

Євген Нахлік, член-кореспондент НАН України

«Шевченківська енциклопедія» – це багатюще джерело не лише різних важливих фактів і відомостей, а насамперед глибоко осмислених, переконливо інтерпретованих знань. Науковий прорив зроблено не лише в оновленому, сучасному трактуванні Шевченкового феномена, а й у запровадженні нового формату енциклопедичних статей: дослідницьких, добре аргументованих, евристичних. Це видання не має аналогів у світовій практиці персональних письменницьких та малярських енциклопедій і на сьогодні, можна з певністю твердити, є недосяжним взірцем. Як один із найвагоміших здобутків гуманітарних наук в Україні останнього часу, як видання, до якого звертатимуться практично всі наші гуманітарії нинішніх і прийдешніх поколінь, багато хто із закордонних колег, просто зацікавлені читачі, «ШЕ», безперечно, заслуговує на відзнаку Державною премією України в галузі науки і техніки.
Високі урядові посади в минулому чи теперішньому не можуть бути перешкодою для здобуття Державної премії, тим більше, якщо це стосується Івана Дзюби і Юрія Барабаша, котрі своєю суттю є насамперед інтелектуалами, літераторами, науковцями. Їхній внесок у розвиток сучасного шевченкознавства, зокрема й у «Шевченківську енциклопедію», неоціненний. І шевченкознавство, і «ШЕ» без їхніх класичних праць немислимі. Обидва вчені органічно поєднують у собі надзвичайно високий фаховий рівень і глибокий щироукраїнський патріотизм, і з цього погляду маємо бути вдячні Юрієві Барабашу за його численні літературознавчі книжки і статті останнього тридцятиріччя, українські за духом і написані вишуканою українською мовою, а не випоминати колишні посади.

Володимир Моренець, проф., д.ф.н., зав. кафедри в НаУКМА

Шевченківська енциклопедія - це ґрандіозна колективна наукова праця, в організації і безпосередньому виконанні якої першорядна заслуга належить особам, чиї імена винесені "на титул". Хто не розуміє специфіки енциклопедичного жанру, той може помилятися в оцінці її наукової питомості, тоді як ця питомість - безсумнівна. Адже це багатолітні авторські дослідження із використанням архівів, джерельних і компаративних баз, це передовсім авторські інтелектуальні студії із зануренням у споріднені гуманітарні сфери. Систематизована, фундаментальна праця виняткової ваги. Принагідно зазначу, що кожна нація, яка себе шанує, має подібне щодо власних ґеніїв (А.Міцкевича, О.Пушкіна, В.Шекспіра) або працює над таким. Звісно, видана енциклопедія безумовно заслуговує на відзначення Державною премією у галузі науки і техніки, адже сферу Arts у нас допоки ще не вивели із загального засягу "науки", (хоч і намагаються, але таким нагадаю, що економіка, психологія, право - це також гуманітарні науки, позмагайтеся з ними!).

Гість Єржиківська Н. О., канд. філол. наук; член СЖУ

Викликають обурення дописи, що паплюжать унікальне 6-титомне видання «Шевченківської енциклопедії», за яким стоїть клопітка праця багатьох науковців. Так само, обурюють вкрай некоректні і несправедливі висловлювання на адресу Юрія Барабаша, видатного українського літературознавця, Шевченківського лауреата. Абсолютно ясно, що автори цих замовних злостивих реплік не мають жодного уявлення про зміст його численних ґрунтовних праць, присвячених творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, а також Євгена Маланюка та інших письменників української діаспори. Так званим новоявленим аналітикам від літератури пораджу звернутися й до 2-го тому «Української літературної критики ХХ століття» (2016) і прочитати статтю Юрія Барабаша про творчість Миколи Вінграновського.
З-поміж матеріалів «ШЕ», для які відзначаються особливо висобливо науковим рівнем зауважу засадничі для жанру персональної літературної енциклопедії статті про літературну творчість Т. Шевченка – ті, які присвячені розгляду певних окремих його поезій, і ті, що розглядають їх специфіку в теоретичному аспекті.
Велике практичне значення має видання «ШЕ» для фахівців, які працюють в різних галузях культури, зокрема в підготовці радіопрограм на каналі «Культура». Я і мої колеги – журналісти, критики, літературознавці, театрознавці та письменники постійно звертаємося до статей енциклопедії. Адже видання «Української літературної енциклопедії» припинено на 3-му томі, а універсальні «Українська театральна енциклопедія» і «Українська музична енциклопедія» поки що не завершені.

Кінь О.Т., Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці

«Шевченківська енциклопедія» – напрочуд важлива і своєчасна праця. Це видання дозволяє побачити й зрозуміти світ, зображений у творах Тараса Шевченка, а також світ у якому поет і художник жив і творив. Однозначною перевагою цього шеститомного видання є те, що воно підготовлено в стилі, який водночас доступний і початківцеві, й фахівцеві з питань шевченкознавства. Врешті-решт енциклопедія робить Шевченка модерною фігурою, а вивчення його творчості – актуальною проблемою сучасного літературознавства.

Добко Т.В., Національна бібліотека України

«Шевченківська енциклопедія» – насамперед є цінним довідково-інформаційним виданням, у якій всебічно висвітлено постать Тараса Шевченка, подано детальну інформацію про його життя і творчість. Обсяг матеріалу вражає. Різноманітні факти біографії, особливості окремих творів фахово висвітлено відомимии і менш знаними вченими. Природно, що серед них й Іван Дзюба – знакова особистість, відомий літературознавець, якого за значні наукові досягнення, глибокі енциклопедичні знання обрано академіком (попри відсутність дипломів про науковий ступінь). Енциклопедія створена на віки. Її широко використовують учні, студенти, вчителі, викладачі, не лише ті, хто вивчає творчість Шевченка, а й усі, хто хоче глибше пізнати феномен його сили духу і творчості. Для читачів – це незамінний довідковий ресурс. Гідна праця варта високої відзнаки. А чого Вас так дратує професіоналізм українських вчених?

Савченко М.І.

Енциклопедія не має відношення до науки. Колектив, який очолює 85-річний росіянин Барабаш Ю.Я., який є лауреатом Державної премії Російської Радянської Соціалістичної Республіки ім.М.Горького та все життя працював на країну-агресора не має морального права претендувати на Державну премію України у галузі науки і техніки.

Олександр Боронь, відповідальний секретар ШЕ

Ми зрозуміли Вашу точку зору - нащо ж повторюватися? Раз Савченко М. І. сказав, що не має відношення до науки, то тут уже і не посперечаєшся. Шкода, що Ви не відкрили не те, що енциклопедію, про яку не маєте жодного уявлення, але й документи про неї на сайті. Юрій Барабаш - перший за алфавітом, він не очолював колектив, адже давно переїхав із Харкова до Москви. Керівником науково-видавничого проекту була Валерія Смілянська, на час реалізації енциклопедії - завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. У нас немає весільних генералів і підставних осіб. Державою-агресором Росія стала три року тому. Ю. Барабаш, на жаль, не міг цього передбачити. А працює він на Україну, на відміну від багатьох записних патріотів.
Виконуйте своє завдання, пане Савченко М. І. вигадливіше, з вогником, бо не оцінять. Одне слово, змініть платівку.

Ніколаєнко С.В.

Шевченківська енциклопедії це, насамперед, організаційна та редакторська роботи. Це іміджовий проект як зазначає Марина Гримич, але не має взагалі відношення до Державної премії України у галузі науки і техніки. Ганьба!!!

Олександр Боронь, відповідальний секретар ШЕ

Ви, мабуть, відомий енциклопедист, пане Ніколаєнко С.В.? Ви обізнані з енциклопедичною справою в Україні, зокрема працювали над написанням персональної енциклопедії, якою не кожна країна може похвалися? А що організовують і редагують автори видання? Повітря? Державної премії напряму стосуються справжні науковці і їхні праці. Так мало би бути.
"Ганьба!!!" - це все, що Ви можете сказати про двадцятирічну працю багатьох науковців? Не надто сміливо?
І чого Ви так розпереживалися за державну премію? Прочитали вже всі праці, висунуті на премію, і дійшли тепер свого "глибокого" висновку? Хороша, значить, енциклопедія - раз комусь так кісткою в горлі стала.
Я пишаюся, що працював у колективі справжніх професіоналів, ентузіастів і однодумців. Нашу енциклопедію шукають, просять, а головне - читають. Ми зробили потрібну наукову працю. Не кожен може це сказати про свою роботу. Бажаю вам, пане Ніколаєнко С.В., того ж.

Василь Пахаренко, доктор філології

Шеститомна Шевченківська енциклопедія, на мій погляд, – найвагоміше комплексне наукове дослідження в українській гуманітаристиці останніх десятиліть. Воно переконливо потверджує світову велич доробку Тараса Шевченка як поета, прозаїка, маляра, мислителя, громадянина. Важко переоцінити титанічну працю авторів та упорядників. Переважна більшість із тисяч статей енциклопедії – не лише сумлінне реферування дотеперішніх надбань в осмисленні відповідної проблеми, а й ориґінальне сучасне потрактування цієї проблеми.
Участь у проєкті визнаних класиків шевченкознавства – Ю. Я. Барабаша, Г. Ю. Грабовича, І. М. Дзюби, В. Л. Смілянської, Н. П. Чамати – забезпечила належний рівень наукової об’єктивности, фундаментальности видання і водночас широкий плюралізм інтерпретацій.
Безсумнівно, ця епохальна студія у першу чергу заслуговує на присудження Державної премії України у галузі науки і техніки.

Марина Гримич, доктор історичних наук, професор, письменник

Видання шеститомної Шевченківської енциклопедії – це ключова подія в сучасній українській науковій гуманітаристиці. За інформаційною наповненістю, за цінністю поданого матеріалу, за фаховим рівенем авторського колективу, за якістю проведеної науково-дослідницької, науково-редакторської, організаційної роботи вона є поза конкуренцією. Це є блискучий іміджовий проект, який надзвичайно потрібен саме зараз Україні. Дуже багато народів, в тому числі європейських, воліли б мати “свого” Шевченка, але, на жаль, не склалося. А в нас він є. Цей науково-видавничий проект підносить не лише імідж самого Тараса Шевченка, не лише позбавляє його образ старих хуторянських і радянських стереотипів, а й представляє Україну як країну з потужною культурною історією.

Дрофань Л.А., к.філол. н., вчений секретар ІПСМ НАМУ

Видання шеститомної "Шевченківської енциклопедії" є результатом багаторічної праці колективу авторів, які ставили перед собою надзавдання опрацювати наявний масив джерел з даної тематики більш як за 200 років, осмислити його з нових позицій методології, узагальнення та викладу матеріалу, що відповідає сучасним уявленням і вимогам рецепції визначної постаті, генія українського народу, духовного провідника нації Тараса Шевченка. Аналіз творчого здобутку митця на тлі його епохи, оцінка його діяльності у становленні України як держави, дослідження про вплив на його творчість митців різних видів мистецтва виявляють феномен особистості Т. Шевченка, фундаментально унаочнений численними статтями енциклопедії та їх візуальним супроводом.
Вважаю, що подана наукова робота має вагоме політичне, наукове і культурне значення для ідентифікації України як держави, а колектив авторів заслуговує на присудження Державної премії.

Залишити новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
CAPTCHA
Для запобігання від спаму, щоб залишити коментар введіть будь ласка символи,які зображені нижче. Дякуємо за розуміня.